Lana i Jarema

Otwarty dostęp

Ляна і Таємничий Слоїк Перевтілень
Дві пір’їнки

Ляна вже майже засинала, коли її рука зсунулася по боковині ліжка й торкнулася гладкої скляної поверхні.
Він там був, як і кожного вечора.

POLECAMY

Прихований від очей усіх домочадців, Таємничий Слоїк Перевтілень стояв собі спокійнесенько біля лівої ніжки ліжка Ляни, поруч блакитної подушки та світлої голівки на ній.

У тій голівці було дуже багато думок. Завжди. Їх не можна було побачити, і добре, бо нічого доброго з цього б не вийшло, якби, наприклад, вчитель природознавства побачив, про що вона думала під час лекції, або якби сусідка побачила, що Ляна про неї думає.

Пальці Ляни почали легенько стукати по поверхні слоїка і, майже як кожного вечора, вистукали мелодію того єдиного речення: «мо-же-о-дин-ма-лень-кий-ков-то-чок?». І одразу це речення вистукалося знову, але вже без знака питання і трохи швидше: «може-один-маленький-ковточок».

Рука Ляни потягнулася до слоїка, і в її животі з’явилося ледь відчутне збентеження, яке вона уявляла собі у вигляді маленької пташки, що іноді прокидається в животі й тріпоче крильцями, не в змозі вибратися назовні. Ляна не знала, що було всередині слоїка. Вона також не знала, що станеться, коли зробить Один Маленький Ковточок. Це було трохи схоже на те, що відбудеться наступного дня. Ніколи не було відомо, що може трапитися. Але з Таємничим Слоїком Перевтілень це «невідоме» було ще більшим. Пташка тріпотіла в її животі, і Ляна, майже як і кожного вечора, піднесла слоїк, міцно примружила очі… й зробила один маленький ковточок.

«Щоб йому грець...» – сказала собі Лянина мама, яка сиділа у вітальні поруч, — «Знову якесь шарудіння». «Це, мабуть, та мишка», — відповіла мама собі й позіхнула. «Вона мені навіть подобається. Придумаємо для неї ім'я».

Цього останнього речення Ляна вже не чула. Вона здіймалася в повітрі. В повітрі! На якусь мить нею заволодів страх через те, що впаде, але якась сила несла її у глибину ночі. Раптом вона побачила, що ця сила – її власні крила: вона була птахом! Хоча ще не знала яким. Круком? Голубом? Сорокою? Ляна відчувала, що її тіло занадто кругле, тож не могла бути сорокою. Найбільш дивовижним було те, що їй зовсім не потрібно було вчитися літати – Таємничий Слоїк Перевтілень, як завжди,  дарував їй всілякі вміння. Тепер, наприклад, вона чудово бачила в темряві, наче якийсь смартфон у нічному режимі. Озирнулася навколо й побачила, що летить над будинком, в якому живе. Лине в нічному, холодному повітрі, над брамою, вхідний код до якої їй не потрібно було пам’ятати, адже вона була птахом; над гаражами, де спали машини, усі чорні; між балконами, бо в її районі майже всі мешканці мали балкон, на якому ставили горщики з квітами. Пролітаючи біля якогось вікна, вона побачила, ким СПРАВДІ тепер була… Совою!

Ляна знала, що сови дуже розумні, тому відразу почала розв'язувати математичні рівняння: 15 х 23? 1236 - 539?  Але не почула жодної відповіді. Мабуть, це якась інша мудрість. Наприклад, здатність дуже добре бачити. І швидко зрозуміла, що її мудрість полягає саме в цьому – вона бачила предмети, розташовані на дуже великій відстані. Щоб перевірити, наскільки вони далеко, залетіла на балкон з великим плетеним кріслом, спинка якого була схожа на павиний хвіст – таке, яке, за словами мами, вони собі колись куплять, коли мама працюватиме на вищій посаді.

На балконі сиділа її однокласниця Олівія, найменш улюблена серед усіх інших. Ляну дратували її пухнасті светри за п’ятсот злотих і нескінченні хвастощі про те, де вона була на канікулах і куди поїде на наступні, а до того ж як невимушено й цілком гарно співала пісні Ріанни під час перерви. А потім хлопці з класу просили її, щоб обов'язково взяла участь у телевізійному шоу «Mam talent!», а вона у відповідь лише сміялася, голосно і довго. Але тепер Олівія сиділа на балконі навпочіпки, навіть не в тому кріслі, а в самому кутку, на якійсь потертій подушці. Сиділа і плакала. Ляна зніяковіла, адже вона ніколи раніше не бачила, щоб Олівія плакала. Ляна намагалася відчути зловтішну насолоду – мовляв, катюзі по заслузі, але не вдалося, тим паче, що вона тепер була Совою, і до того ж мудрою. Олівія плакала і витирала свій зашмарканий ніс рукавом блузи з кониками.

Раптом Ляна почула дуже дивний звук, якийсь скрип, лемент і, що ще дивніше, зрозуміла, що це вона сама видає ці звуки, схожі на якесь співчуття або співплач. Олівія підвела голову, а її очі стали майже такими ж круглими і великими від здивування, як у Ляни-Cови, хоча й не такими великими – Ляна  щойно пригадала з лекції біології, що очі сови здаються такими великими через співвідношення їх розміру до решти тіла, і якби в людини були такі очі, їх розмір сягав би розміру баскетбольного м’яча. Олівія дивилася на Ляну-Сову широко розплющеними очима, мокрими від сліз і зовсім без косметики (вона ніби нею не користується, але насправді користується). Сова! – прошепотіла Олівія, але так, ніби скрикнула пошепки. Сова! А потім почала ще дужче плакати, і Ляна-Сова знову заугукала, хоча зовсім цього не хотіла, а її ніби-слова перетворилися в чудернацький совиний плач.

Раптом балконні двері відчинилися, і Ляна-Сова побачила голову  Олівіїної мами. «Знову сидиш з телефоном? Зіпсуєш мозок. Через п'ять хвилин щоб була в ліжку!» — сказала й одразу повернулася в кімнату. Щойно вона зникла, дівчата знову затягнули свою дивацьку ніби-пісню, ніби-плач. Олівія! — угукала Ляна, хоча й не розуміла, що саме хоче сказати. Сова! — повторювала, схлипуючи Олівія, приспівом. Жодну з них нічого не дивувало, і все це було схоже на невисловлену приязнь.

А тимчасом у вітальні за балконними дверима вже світилася лише нічна лампа, хоча Ляні-Сові навіть і це світло не було потрібне, щоб своїми совиними очима, як баскетбольний м’яч, бачити у напівтемряві маму Олівії, яка сиділа за столом з ноутбуком, переглядала електронну пошту, час від часу заперечливо крутила головою, а потім вставала, щось мішала на плиті, куштувала і знову кивала головою, схвально.

Минуло вже понад п'ять хвилин, але Олівія так і сиділа в кутку балкона. Ляну охопило нестримне бажання її втішити, коли прилетів горобець і сів на край горщика з геранню. Ляна, несподівано для себе, звернулася до нього — Привіт! Можеш мені допомогти чимось порадувати цю дівчинку? Вона не знала, якою мовою розмовляє, людською чи совиною, але горобець глипнув на неї з пташиним зрозумінням і почав цвірінькати — Олівка, Олівка, солодка як сливка! Олівка, Олівка, солодка як сливка! Ляна не була впевнена, чи це була людська, чи  пташина мова, але Олівія, яка протягом останніх хвилин сиділа нерухомо, підібгавши ноги й поклавши голову на сплетені руки, підвела голову, а на її сумному обличчі з'явилося сум'яття і ледь помітна посмішка. Останнім часом на лекціях математики було про відсотки і Ляна подумала, що це 50% смутку, 40% здивування і 10% посмішки. Принаймні щось! — пробурмотіла чи угукнула собі під ніс Ляна, зовсім забуваючи про те, що не любить Олівію. Її совине серце прагнуло, щоб цієї усмішки було більше ніж смутку. Хоча Ляна й не знала, чому Олівія плаче, але вона мала такий самий вираз обличчя, як  брат Ляни, Ярема, коли плакав, а Ляна його обожнювала. І тепер у неї в голові все перемішалося: хто Сова, хто Ляна, хто Олівія, а хто Ярема, і якою мовою цвірінькає горобець. А ще вона згадала, як Олівія колись вихвалялася, що була на канікулах у країні, де над самою головою літають райські птахи, а їй ніхто не вірив, крім хлопців, які вірили їй завжди, навіть якщо це були неперевершені дурниці.

Кожного разу, коли Олівія розповідала про цих птахів, її очі сяяли справжнім світлом, таким, що з'являється в очах усіх, хто говорить правду, бо це світло не може бути удаваним. Отже, – роздумувала Ляна, вже цілком поглинена прагненням якось порадувати Олівію, – якби сюди прилетів такий райський птах, вона би неодмінно втішилась! Горобче, — звернулася вона до горобця горобчиною мовою, яку, в чому тепер була переконана, вона просто знала, не знати звідки. — Чи серед твоїх знайомих є якісь райські птахи? Горобець дзьобнув засушений лист салату, що сумно звисав з горщика. Цілком ймовірно. Адже це моя родина. Ляні аж дух перехопило від враження. Райські птахи або дивоптахові – це родина лісових птахів, що належить до ряду горобцеподібних, — цвірінькнув горобець одноманітним голосом лектора, схожим на той, яким вчитель історії диктував дати боїв, а Стас, що сидить з Олівією за однією партою, від цієї монотонності заснув і хропів на весь клас. Можеш їх покликати? — перебила горобця Ляна, відчуваючи, що лекція може затягнутися надовго. За умови, що дасиш мені одну зі своїх пір’їнок, — промовив горобець, — Я бачу, що ти маєш Чарівну Силу. Ти сяєш Силою, — додав він таким звичайним голосом, наче перераховував, що треба купити на вечерю. Ляна не мала часу обміркувати, чи все це має сенс, чому пір'їна, звідки взялася ця сила і таке інше. Вона швиденько висмикнула свою пір’їнку і віддала горобцю, а він схопив її і з затисненим дзьобом сказав: А тепер потрібен вітер, дуже сильний! Ляна знову не розуміла, що відбувається, але дмухнула щосили.

Здійнявся сильний вихор. Олівія натягнула на голову капюшон і ще міцніше зіщулилася. У повітря злетіли поліетиленові пакети, які хтось кинув на газон, останні листочки берези, що росла біля сміттєвого бака, і лист, який Ляна написала одному хлопцеві, а потім зім’яла в кульку і викинула у смітник, по дорозі до школи. Все закружляло в повітрі несподівано теплим, блискучим  сяйвом, а Ляна вже не мала жодних сумнівів, що в одному маленькому ковтку, який вона випила того вечора, було щось більше, ніж просто перевтілення в Сову, що, зрештою, також було дивовижним. Ляна відчула, що навіть якщо вона й не розуміє, звідки в неї взялася ця сила і що саме вона робить, чудово було просто знати, що можеш більше, ніж це можливо. І вона вирішила пам’ятати про це якомога довше.

Раптом вітер вщух, а на поруччі балкона сиділи рядком одинадцять райських птахів. Перед ними, на металевому столику, як диригент перед оркестром, вмостився горобець, а птахи неначе чекали його сигналу. Горобець махнув пір’їнкою Ляни-Сови, яку він не випустив зі свого дзьоба навіть під час буревію, і райські птахи – зовсім не схожі на горобця – почали свій дикий концерт. Олівка, Олівка, солодка як сливка, – співали птахи навперебій, а Ляна була здивована, чому вони повторюють один і той же рядок без кінця і краю – могли б, зрештою, додати ще щось, і вмить пригадала, як колись їй було дуже сумно, мама підійшла до неї, сіла на край ліжка, гладила її по голівці і довго повторювала: Ляночка, Ляночка, моя донечка, і саме це тоді дуже допомогло.

Олівія підвела голову, і тепер на її обличчі вже не було смутку, а лише трохи великого здивування і дуже багато захоплення. Її очі сяяли так само, як і тоді, коли вона розповідала про свої канікули.

І саме тоді, зовсім нехотячи, Ляна пчихнула — і знову здійнявся сильний вітер. Цього разу він підняв у повітря й саму Ляну-Сову: потужний, темно-синій вихор поніс її додому, і коли вона розплющила очі, знову лежала у своєму ліжку.

Під подушкою вона знайшла дві пір’їнки – оранжеву і блакитну. Ляна сховала знахідку між сторінками підручника з польської мови, а в школі, на перерві, коли Олівія вийшла з класу, крадькома поклала в її пенал оранжеву пір’їнку.

Przypisy